Професор Сергій Федака про вистави фестивалю "Під цвітом сакури"

І в нас як в людей

Другий фестиваль камерного театрального мистецтва в Ужгороді “Під цвітом сакури” відкрився виставою “Пристрасті дому пана Г.-П.” Київського академічного театру “Колесо” (режисер В.Чхаїдзе) за п’єсою О.Пчілки “Суджена – не огуджена”.

Гм, цей сценічний жарт написано ще 1881 р., коли український театр тільки спинався на ноги і на ура ішло будь-що. То ж головним завданням  трупи було максимально освіжити твір. Тому його поставлено у жанрі водевілю-модерну, скетчу у кафешантані, буфонади, дію перенесено років на тридцять вперед, поближче до сучасного глядача. Підстави до цього дала сама О.Пчілка, чиї герої обговорюють роман Е.Золя “Нана” (1880) – одного з засновників натуралізму, а відтак і провісників пізнішого модернізму.



Декорації і костюми – такий собі провінційно-варварський варіант Е.Клімта і А.Мухи. Введений поза-сюжетний персонаж із зовнішністю Ч.Чапліна, відповідна музика, в т.ч. романси “Утомлённое солнце”, “Дорога дальняя” та ряд інших. Окремі сцени трактовані як пародія на по-іспанськи похмурого і епічного Ф.Г.Лорку, окремі – як перегук зі знаменитим фільмом про Голохвастова і Проню. Актори буквально вистрибували із шкури, інколи аж страшно за них ставало.

Головний герой (С.Колокольніков) – такий собі міщанин у дворянстві. З’являється у жилеті “пожежа в джунглях”, штиблетах “прощавай, молодість”, зачісці “жертва аварії” і настрої “після вчорашнього”. Згодом це ще доповнюється буряковим піджаком, і він остаточно перетворюється на персоніфікацію українського борщу. Чоловік тікає із власної старості у власне ж дитинство. Не надто успішно біжить, але за олімпійським принципом спробу можна зарахувати.

Дами – такі собі два ферзі у бордовому і фіолетовому, сукні нагадують хвостаті комети. 1910 р. на небосхилі з’явилася комета Галлея і такий крій став дуже популярним. Іванова дружина Марія (В.Сова)  асоціюється з ром-бабою – така сама солодка, хмільна, пишна. Її сестра Варвара (О.Армасар, вона грала і в ужгородській виставі “9 днів і 9 ночей”)– як Віра Холодна. Вважається, що жінкам значно психологічно тяжче, ніж чоловікам, виступати у ролі клоуна. Тут же вони відкинули усі гендерні упередження і запалюють – аж іскри довкруж. Жінки тут по-модерному хижі. Мисливський сезон у них ніколи не припиняється. Головний засіб спілкування зі світом – обійми і кокетування (“а чи не зашвидко я біжу?”). Ансамбль доповнює служниця Палажка (А.Проценко) – теж така собі фольклорна версія фатальної жінки.

Герой-спокусник (Е.Кіхтенко) наче матеріалізувався з рядків дівочої лірики. Івасик-Телесик, що необережно завітав до хатки на курячих ніжках. Його “прикид” треба бачити. Оце так десь у Києві столітньої давності уявляли останню паризьку моду. У фешн-індустрії це називають toile – це коли модель от кутюр виконують не в адекватному матеріалі, а у чомусь максимально дешевому, ледь не в дерюзі. Такі речі (коштували, звісно, дешевше за оригінали) купували провінційні кравці, щоб за ними шити власні шедеври для невибагливої публіки. Але інколи ті toiles провінціали просто одягали на себе. Головне, що дам від цього не по-дитячому ковбасило.

Актори стібнуться з усього, не перестаючи,  бавляться у “гоблінський переклад” з епохи натуралізму (1880-ті) в епоху модерну (1910-ті), з доби матері О.Пчілки у добу її доньки Лесі Українки. Вистава перетворюється на жарт у жарті, театр у театрі, на китайську скриньку з подвійним дном. Сценка, коли Варя співає – це щось. Як на нас, кульмінація спектаклю. Так спародіювати нинішніх фанерних зірок, в яких раптом відмовила апаратура! Телевізійні талант-шоу нервово курять збоку. Виконавиця такої пародії мусить мати ідеальний слух і голос. Тому це треба крутити в усіх музичних школах і училищах. Ще більш феєрична реакція закоханого у неї жевжика – вбивча сатира на нинішніх арт-критиків, людей без совісті, смаку і почуття міри.

Ну і пародія на Ч.Чапліна, О.Вертінського і всі “страсті-мордасті” німого кіно (О.Дідик).  Тільки замість “лимоново-бананового Сінгапуру” тут українська вишнівка, вареники і цілковите відчуття самодостатності. Останнє, схоже, подається без жодної іронії, на повному серйозі. Бо й справді – нащо їхати до Оренбурга (Будапешта чи Кошиць), коли  вдома таки краще!

Виявляється, камерний театр може бути і таким.  Дошкульна сатира на усі комплекси українського театру (і кінематографу) 2010-х років, наші потуги виглядати зразу крутішими за Бродвей і Голівуд. Згадується, як практично найперша у 1990-х р. українська політична партія взяла собі назву Республіканська – як тодішня правляча у США. Починати фестиваль із пародії на самих себе – хід сильний і геть несподіваний.  


 

Тарас + Варвара


Фестиваль камерних театрів в Ужгороді продовжився виставою Волинського академічного обласного театру ім. Т.Шевченка “Cтіна” за п’єсою Ю.Щербака (моноверсія Г.Стефанової та М.Мерзлікіна).

Ясно, що театру з таким іменем судилося мати в репертуарі подібний спектакль. Це вже класика камерного жанру, моно-вистава про роман Т.Шевченка і Варвари Рєпніної (1808 – 1891). Княжна, Рюріківна (з чернігівських Ольговичів), правнучка гетьмана, онучка фельдмаршала, дочка віце-короля Саксонії і правителя Малоросії, племінниця декабриста. І нащадок гайдамаків, нинішній богемний художник і літератор, завтрашній арештант і рядовий колоніального війська. Дві України, дві досить генетично різні версії однієї української людини так і не змогли знайти спільної мови.  Подібне в нашій історії відбувалося ледве не щодня, але від того дана love-story не стає менш трагічною.  Спектакль про українську нереалізованість, про те, що так і лишилося поза дужками дійсності.

Хоча Шевченка немає на сцені, він буквально заповнює собою все дійство. Він дав можливість малоросійській аристократії нарешті стати врівень з польською шляхтою – хай та втратила державу, зате має багату мову і розвинуту літературу, має поезію, національну міфологію, завдяки якій може гордо споглядати російське дворянство, протистояти йому. Завдяки Шевченкові старшинські роди типу  Рєпніних повертаються до своїх багатовікових витоків. То ж у тому романові було багато містичного, а водночас присутня там і якась інфернальна сила, що стала поміж закоханих. На сцені вона матеріалізована досить тендітною ширмою, проте тендітність оманлива.    

Пушкін одружився з праправнучкою П.Дорошенка, що призвело його до передчасної смерті. Шевченко зігнорував правнучку К.Розумовського, результат той самий. Стіна. Дві України не сприйняли одна одну. Нині вже маємо не дві України, а добрий десяток, проте ситуація та сама. На карту було поставлено дуже багато. В результаті виграшу вся історія України могла піти іншим шляхом. Історія показаної нам жіночої поразки повчальна, вона дратує своєю елементарністю і водночас складністю. Це як теорема Ферма – формулювання зрозуміле навіть школяреві, а на пошук доказу пішло понад три століття. Тільки теорема Рєпніної ще химерніша.   

Варвара, Варет (Світлана Органіста) на сцені змінюється щоп’ять хвилин. Артистка грає аристократку від А до Я. Порівняно з нею англійський газон, що підстригався два століття – так собі, галявинка для пікніку. Це якийсь складний сучасний музичний синтезатор, що постійно сам налаштовується, переходить з одного регістру в інший, звучить щоразу іншим голосом. За якісь 75 хвилин Варвара постає перед глядачем у доброму десяткові різних убрань, демонструє десятки різних виразів обличчя і настроїв – від передчуття закоханості до повного відчаю. Актриса бере кожного глядача за руку, наче Вергілій Данта і веде нас кудись у глибини жіночої психології. Від цього вона не стає більш зрозумілою, але здається, що от ще трохи – і щось збагнеш. Варвара говорить ніби про прості, повсякденні речі, але там стільки підтексту, що спершу намагаєшся пробитися до нього, а потім тільки втомлено махаєш рукою.          

Віолончеліст (Микола Яциняк) нагадує про себе у найбільш драматичні моменти. Без нього було би взагалі мотрошно, оскільки дійство нагадує якийсь відьомський танок, Елевсінські містерії. Музика, мов нитка Аріадни, все таки зв’язує тебе з об’єктивною реальністю.  

З театру виходиш притлумленим. Розумієш, що там бавилися з твоєю підсвідомістю, залізли кудись, куди ти нікого не пускаєш, показали тобі дзеркало, до його краще не заглядати. Вистава дуже психоделічна, гіпнотична, навіювальна. Такий собі психотерапевтичний сеанс з усіма його класичними атрибутами. Коли починає відпускати, переживаєш справжній катарсис, просвітлення. Арзхетипічні історії переживаються кожним по-своєму. Коли переживаєш це у театрі, воно все-таки менш болісно, ніж у житті.



 

Море, небо, він, вона

У рамках ужгородського фестивалю камерних театрів “Під цвітом сакури” Національний театр ім. Лесі Українки показав виставу за п’єсою Г.Мамліна (1925 – 2003) “Эй, ты, – здравствуй!” Виставу створено на основі самостійної роботи акторів професійної студії театру – Катерини Старюченко й Олександра Крючкова.

У приморському місті, де ловлять кефаль, носять тільняшки і здають кімнати курортникам, зустрічаються двоє. Не знати, чи цвітуть там сакури, але історія цілком сакурова. Таке могло відбуватися і в Йокогамі, і в Ужгороді. Маша приїхала до бабусі з воронезького села. Валера – місцевий ідеаліст. Перед глядачем проходять усі фази підліткового кохання. Драматург делікатно веде своїх персонажів лезом бритви, вони постійно балансують між льодом і полум’ям, прагматизмом й ідеалізмом. Вони постійно на грані розриву, а в результаті усе більше зближуються, ніби з ними працює відомий реквізит фокусника – ножиці, які не ріжуть, а склеюють папір.   

Він і вона відкривають одне одного – “наугад, как ночью, по тайге”. Справжні космонавти-дослідники. Ініціатива з її боку, хоча згодом виявляється, що не тільки з її. Образ риболовлі наскрізний у спектаклі. Обоє закидають гачки і переживають весь спектр рибальських емоцій. Дитинство десь і рятує їх: дорослі давно би вже розбіглися по закутках мовчки страждати, а ці – ні.

Хоча на сцені тільки двоє, вони оповідями про своє численне оточення створюють враження величезного галасливого міста, такої собі рукавички, куди напхано всякої тварі по парі, але все одно ще лишається трохи місця.  

Маша нагадує Пеппі Довгупанчоху. Це згусток плазми, яка іскрить на всі боки, палить, провокує, мертвого підніме. Там грає все – міміка, жестикуляція, хрипкуватий голос, шалені очі, навіть зачіска. Це якийсь трансформер, котрий щомиті змінює конфігурацію. Проте за зовнішньою ескападою – надзвичайна вразливість і самотність. Вона як зайчик, що від безвиході кидається на хижака.

Натомість Валера інтроверт. “Тихушник”. Чорна скринька, всередині котрої нуртують якісь складні процеси, але назовні – максимально скупі реакції. Водночас дуже магнетичний, втілення стабільності і надійності. Він виклик для Маші. Виглядає як хуліган, хоча в душі повна протилежність. Оця суперечність довго не відпускає глядача, примушує все пильніше придивлятися до героя.   

Дивишся на все те, як на футбольний матч, тільки тут правил значно більше, вони складніші, а результат ще більш не прогнозований. Ледь не кричиш “гол!” чи “штанга!” Маша постійно наче шарудить палицею по тліючих вуглинах, аби вогнище розгорілося. Інша би махнула рукою, але ця запекла. Із тих, кому легше сказати “так”, ніж переконати, що “ні” це справді “ні”. Візьме своє, де би воно не лежало, втягне до власного силового поля.

Двоє підлітків змінюють одне одного. Праведний хлопець стає трохи менш занудним і динамічнішим. “Погана дівчинка” теж багато чого переосмислює. Такий собі літній семестр з напруженими лабораторними, заліками і роботою над помилками. Додаткова тема спектаклю – гроші і залежність чи незалежність від них. На цьому – добра половина усіх жартів. Волелюбність, віра в силу науки,  віра в людей – усе це поступово переходить від нього до неї.

Спектакль про підліткову психологію і відкритість, коли попереду значно більше, ніж позаду. Над героями постійно височезне небо. В одній з останніх сцен вони навіть демонстративно акцентують це, лізучи на дах.

Вистава дуже добра. Попри те, що нічого фантастичного не відбувається, сприймається як казка. Для старшого глядача це мандрівка у власну юність, для молодшого – можливість зрозуміти добу, коли сформувалися його батьки, як у С.Крилова: “Так соединились детские сердца, так узнала мама моего отца”.   



 

Евридіка з Баку


Ужгородський фестиваль камерних театрів “Під цвітом сакури” продовжився моновиставою Львівського обласного академічного театру (м.Дрогобич) “Маргарита й Абульфаз” за романом С.Алексієвич “Час Second-Hand” (режисер і виконавець ролі Олена Дудич).

Автор спектаклю – відома серіальна кіноактриса, широко знана за кількома десятками серіалів, в тому числі детективних і мелодраматичних. Дана її театральна робота дещо несподівана. Це сучасний епос, коли кожна деталь реальних подій набуває символічної ваги, перетворюється на емблему людської величі або ницості. Грати моновистави, коли немає плеча партнера, взагалі важко. А подібні епічні моновиставу – подвійно складно, бо накал емоцій, нервів тут ще вищий, ніж зазвичай. Брак партнерів актриса компенсує опертям на зал. Актриса заповнює собою весь сценічний простір. Як висловився В.Шершун, вона торкається рукою кожного глядача, говорить з ним індивідуально, це довірлива бесіда на двох – попри те, що у залі аншлаг.

В основі п’єси – історія кохання, одруження, сімейного життя у Баку вірменки і азербайджанця – на тлі сумнозвісної різні 1988 р. в Сумгаїті, яка потім поширилася й на інші регіони. Схвильована жіноча оповідь не дотримується строгої хронології: то забігає наперед, то повертається назад. Ці стрибки пам’яті самі по собі моторошні.  Актриса артикулює усе голосом. Відчувається, що часто голос сам веде її, а оповідь стає усе більш драматичною.  

Ясно, що там були міни сповільненої дії, закладені ще у сталінську добу, були провокації тодішніх спецслужб на розхитування ситуації, але був і певний горючий матеріал у тогочасному поколінні, який дозволив міжетнічному конфліктові так сильно і брутально спалахнути. Кавказ з його етнічним черезсмужжям завжди був пороховою бочкою

Маргарита – проста працівниця телеграфу, без вищої освіти. Вона не шукає геополітичних причин своїх поневірянь, вона розглядає майже виключно людський фактор, позицію своїх найближчих сусідів. Це ностальгійна сага про рідне місто, в яке  вона досі безмежно закохана. Місто, що стало пасткою і ледве не вбивцею. Глядачеві подається купа яскравих житейських фактів, які варто знати і сучасним українцям. Героїня по-своєму аналізує алхімію ненависті, в результаті якої шляхом різних возгонок і трансмутацій синтезується війна.

Її біле плаття у відблисках червоних прожекторів нагадує то сакуру, то храм посеред багаття. Інколи вона застигає з піднятими угору руками – як Богородиця-Оранта. Є ледь не текстуальні перегуки з Плачем Ярославни. Дуже щемко звучить вірменська колискова.  Уся оповідна тканина будується на контрапункті зачарування і розпачу.

Безпретензійна сповідь рядової учасниці переломних подій – ота сировина, з якої далі творяться, оформлюються історичні джерела. Бачиш, як на очах у тебе зароджується традиція. Хай це не є істина в останній інстанції, але без таких базових свідчень, диференціалів історії ніколи не вдалося би написати літопис сьогодення.

Фінал драми лишається відкритим, хоча героїня вірить, що колись ще повернеться у Баку, аби подякувати тим сусідам-азербайджанцям, які врятували її, ризикуючи власним життям.    


 

Колобок для дорослих


У рамках ужгородського фестивалю “Під цвітом сакури” Київський академічний Молодий театр показав виставу C.Корнієнка за п’єсою шведського класика Юхана Августа Стріндберга (1849 – 1912) “Фрекен Жюлі”.

Якщо у п’єсі велика увага надається соціальній проблематиці, то у постановці це відсунуто на другий план, а переважно ідеться про того звіра, якого іменують коханням. Герої б’ються за велике людське щастя і маленькі тваринні радощі. Персонажі повністю відпускають гальма і наївно вважають, що вони виживуть. Вдивляються у безодню допоки та не починає вдивлятися у них. У виставі оцей процес взаємного божевілля подається через образи муки і тіста. З ними там витворяють буквально усе. Від суто побутового заняття заміс перетворюється на обрядове дійство, щось на кшталт магії вуду. Кожен з героїв прагне виліпити щось своє, але щось таки не дає. Насамкінець усі в муцí і мýці. Згадується також наш колобок. Дві історії починаються і закінчуються цілком однаково, хоча усередині...   

Жюлі (О.Городецька) – нелюбима дочка збіднілого поміщика. Красива на всю голову. Живучи у якомусь ведмежому закутку, вона не має особливого вибору. Була надія щось змінити вийшовши заміж, проте вся історія починається з розриву заручин. Панянці зриває дах, та й привід є – ніч на Івана Купала з усією її містикою, ослабленням повсякденних норм і передчуттям чудес. Словом, “бал у Воланда”, а вона там королева. Прагне сконструювати вічний двигун, хоча добре знає, що це неможливо. Ну і ще незборна допитливість маленької дівчинки: а що буде, якщо два пальці в розетку? Господи, яка вона різна, ні на що не схожа – тільки на саму себе. Реалізація приказки, що люди усюди грають і тільки в театрі живуть.    

Жан (Є.Бондарський)  змінюється, як хамелеон. Голлівудська зовнішність дає для того всі підстави. Елегантний як рояль. Гренадер Карла ХІІ, який вижив після Полтави, але все одно напоровся на свою лисичку-сестричку. Веселі (і не дуже) картинки для глядачок з чоловічої психології. За якусь годину продемонстровано з десяток станів чоловічої психіки. Керувати усім цим неможливо. Інколи здається, що Жан вже сам не керує ні власною мімікою, ні жестами – усе в нього рухається самостійно, як під час екстатичного танцю (власне, з танців і починалося усе звечора). А далі – соціальний ліфт, який виявляється ліфтом у нікуди. Просто опинився не в тому місці і не в той час, але повинен вижити попри все.

Христина (А.Євтушенко, ужгородка з походження) – таке собі відро крижаної води на голови усіх. Майстриня з джиу-джитсу (ухилятися від усіх ударів противника, а потім несподівано добити його). Вона шведське втілення германського ідеалу жінки – церква, кухня, діти (в ролі останніх – Жюлі і Жан). Але ті вже у такому стані, що не піддаються дезинтоксикації. Легше добити, ніж вилікувати. Тому Христина зосереджується на інших двох чеснотах. Перший раз вона з’являється на сцені у ролі кухарки, другий – збирається до церкви. Навіть зовнішньо нагадує жінку з найвідомішої картини М.Мункачі “Молочниця (збивання масла)”. Образ підноситься до рівні богині-деміурга, що облаштовує і впорядковує світ. І водночас – проста сільська дівчина, максимально прагматична, приземлена, твердо вкорінена у повсякдення. Вона принципово поза шабашем, відключається від пари келихів вина. Можливо, це її і рятує.

Додатковими приправами до всієї цієї справи є теми любовного трикутника, жіночого алкоголізму, мрійливості, суїциду. Окремо – протиставлення пива і вина, тема їх сумісності чи несумісності. Як класичний напис на футболці: “Хочеться вина, а пропонують тільки пиво”. Це теж стає наскрізним символом спектаклю додатково до муки і тіста.

Почуваєшся, як у зоопарку, тільки між тобою і героями ніякої огорожі – тільки руку простягни (камерний театр!). Коли навколо тебе все гарчить, клацає зубами і викрешує блискавки, адреналін виділяється активно. Як і багато інших гормонів. Наприкінці публіка влаштувала справжню овацію.  


 

Картка високої хвороби


Ужгородський камерно-театральний фестиваль “Під цвітом сакури” продовжився виставою Національного театру ім. М.Заньковецької “Картка любові” (режисер Г.Шумейко) за п’єсою Р.Горака про кохання І.Франка і О.Рошкевич (1857-1935).

Роман Горак – чи не найприскіпливіший з сучасних франкознавців, чверть століття завідував меморіальним музеєм Франка, співавтор (разом з Я.Гнатівим) 10-томної біографії, за яку присуджено 2011 р. Шевченківську премію. Його книжка “Тричі мені являлася любов” (1983) про три найдраматичніші кохання Франка стала справжнім вибухом, відкриттям для масового читача, завдяки якому Франко постав не Каменярем, а живою людиною з плоті і крові. Потім у продовження теми була нова монографія “Твого ім’я не вимолю ніколи” і коментовані видання «Зів’ялого листя”. А між тим – оця п’єса.

“Картка любові” – унікальна спроба інсценізувати не роман чи повість, а літературне розстеження. У сучасній українській літературі пригадується тільки ще один подібний випадок – детектив І.Стасів-Калинець «Вбивство тисячолітньої давності”, написаний за результати її власного дослідження-монографії про Святослава Завойовника і його синів.

Перед початком дії на сцені, що нагадує видовжений майданчик для фехтування, стоять два стільці – чорний і білий. Вистава багато успадкувала від античної трагедії з її обов’язковими протагоністом і антагоністом. Під стільцями – ряднина з намальованими квітами, які артистки безжально топчуть. Твір просто перенасичений різними символами, нагадуючи цим театр Метерлінка.

Спектакль ніби ставить експеримент: а що буде, якщо жіночу душу вкинути в уявний сепаратор і добряче прокрутити там, то на які фракції вона розділиться, як вони далі взаємодіятимуть між собою. У результаті жінка, яку кохав Франко розщеплюється на Ольгу Рошкевич (до заміжжя) і Ольгу Озаркевич (після одруження з Володимиром Озаркевичем). Перша (М.Сопук) у білому, друга (І.Швайківська) у смарагдовому, згодом бордовому.

Уся вистава нагадує слідчу справу, якою вона, по суті, і є. Дві іпостасі однієї жінки без найменшої делікатності відтворюють усю історію взаємин із Франком, вивергаючи громовиці одна на одну. Ставлення до коханого амбівалентне. У тому коктейлі змішалися любов, ненависть, жаль, прокляття і несамовите захоплення. Франка на сцені немає, але здається, що саме він заповнює увесь простір.

Вони обговорюють все, перемелюють, мов на жорнах усі обставини, не милують нікого. Особливо гостра на язик Рошкевич – ох і нелегко же було із нею молодому Франкові. Але й Озаркевич незворушно тримає удар і час від часу сама кидається у запеклі атаки. Сіль вистави – у численних деталях, яких там на добрий серіал. Час від часу партнерки зривають одна з одної якусь деталь одягу, апелюють то до листів «Івася”, то до його віршів, часто чуємо з їх вуст різні Горакові реконструкції тих чи інших подій. Тобто жанр максимально синкретичний, авторський: драма-лекція, очна ставка на сцені, слідчий експеримент (як у «Гамлеті”, де герой ставить у палаці виставу про вбивство і спостерігає за реакцією глядачів). Ну і класичний любовний трикутник тут набуває нової конфігурації: з одного боку, героїня роздвоюється і бореться проти самої себе (перемогти у цьому випадку, як відомо, не можна, але і програти теж), а з іншого – вона бореться за своє кохання проти цілого світу, ревнує і відмовляється від ревнощів, намагається відпустити наболіле, але воно не відходить.

Коли тій чи іншій героїні бракує аргументів, вона просто звертається до глядачів, благо усі поруч. У лев’ячому правді полюють переважно левиці, також між цими мисливицями дуже напружені стосунки. Оце і бачимо на сцені. Нічого подібного до старосвітської  попівни чи превелебної паніматки. Наприкінці дійства обидві Ольги опиняються в шатах, помережаних зів’ялим листям. Виснажені до краю, спітнілі, умиротворені.




 

І ми садимось за рояль...


Ужгородський театральний фестиваль продовжила вистава Національного театру ім. І.Франка “Увертюра. До побачення” (сценічна версія А.Приходька за новелою І.Франка “Сойчине крило”).

Саме цією виставою 2012 р. відкрилася мала сцена ім. С.Данченка цього театру, хоча й до того вона ішла на його великій сцені (спектаклю зо двадцять років). Він став знаковим для колективу, представленим на багатьох фестивалях і форумах, але в Ужгороді демонструвався уперше.

Масіно (Остап Ступка) представник львівської богеми блискучого “кінця століття» (бл. 1900 р.), коли здавалося, ніби людство вже усе бачило і пізнало, а виявилось...

Передноворічна доба. Можливо, навіть доба перед зміною століть. Від такого переломного моменту можна чекати усілякого чортовиння. І воно не бариться. Як писав М.Бажан у “Гофманові ночі”:



Наказую я привидам-словам:



Із прірв свідомості, з найглибших людських ям

Ви павуками тихими вилазьте!

Мов павуки пухкі й ослизлі,

У тільці несучи отрут скупий пухир,

Повзіть з шпарин проламаної мислі,

Щоб я, поет, святоха і блюзнір,

Поклав вас трупами на зляканий папір...  

Масіно давно живе за межею добра і зла, в якомусь власному світі, негаданий лист – шанс на повернення до реальності. Хоча герой давно вже нагадує більше якогось химерного персонажа чи то німецьких романтиків, чи то різдвяних казок Ч.Діккенса, ніж живу людину. Це жива маріонетка на шарнірах, гутаперчевий хлопчик, здатний витворяти зі своїм тілом усе, що завгодно. Тільки дослідження конверта і переживання з цього приводу перетворюється на складну акробатичну композицію, актор тільки що на голову не стає. Чоловіча істерика – в усій красі, жива картинка до писань З.Фрейда. А за цим – наступна еквілібристика і тіла, і душі. Балансування на канаті.

Натомість історія Марії (Наталя Корпан) – багатосерійна мелодрама. Вісім чоловіків за спиною. І носило її від Кракова до Порт-Артура. При першій появі на сцені нагадує Мавку у туніці і віночку. Другий раз одягнута  “під Стендаля”: чорний шапокляк на голові, чорні рукавички без пальців, чорна офіцерська шинеля з чужого плеча, з під якої випирає червона вечірня сукня на білій підкладці (мовляв, знали ми і кращі часи). Справжня сойка із перебитим крилом. Завершитися уся ця одіссея має у Львові. Наразі вона повертається сюди листом. Хоча для Масіно вона матеріалізується прямо з помережаних аркушів. Під радикально-чорною фарбою явно давно вже посивіле волосся. Незграбна, як підліток. Дивовижне поєднання маленької дівчинки і битої життям “дами з камеліями”. Життя підкинуло її і не спіймало.

Взаємодія чоловіка і матеріалізованого спогаду стає все драматичнішою. Вони добру годину ніби грають у “камінь-ножиці-папір”. Чоловіки взагалі кохають у жінках передусім власну пам’ять про них. Останні це знають, звідси їхні постійні “а пам’ятаєш?” Марія жбурнула у Масіно через усю Азію і половину Європи такий грубий жмуток спогадів, що його буквально розчавило. Тільки насамкінець він ледве-ледве повертається до тями. Почувається Орфеєм, що вибрався з пекла.

Вистава нагадує, що українська класика – це скринька Пандори: досить її прочинити і звідти посуне чого й не чекав. По-справжньому її ще так і не прочитано. Недарма на початку вистави алюзія на глибоко містичну і майже невідому загалу Франкову поему “Терен у нозі”. Двацятий вік починався як століття застереження. Досить згадати однойменну картину А.Ерделі зі скорботним ликом Христа, що нагадує протуберанець вибуху.  Вистава теж про передчуття глобальної катастрофи, її символіка побудована на протистоянні і взаємному поглинанні світла і тіні, вогню і темряви, червоного і чорного.


 

 


 

Живим усе краще

Ужгородський фестиваль камерних театрів “Під цвітом сакури” завершився виставою господарів – спектаклем М.Фіщенка “Краще залишайся мертвим” за п’єсою К.Ветлінгера.

Це було максимально гідне завершення зіркового фестивалю (за участі усіх трьох Національних театрів), справжня кода. Хоча від прем’єри минуло усього кілька місяців, вистава значно виросла, актори органічно притерлися до своїх ролей. Схоже, що спектакль постійно змінюється від одного показу до іншого, тому його можна переглядати безліч разів. Багато там побудовано на чорному гуморі, взято від античного жанру меніппеї (поєднання проповіді з сатирою і фантастикою, там часто фігурують ожилі мерці), від ренесансного злодійського роману, не кажучи вже про класику англо-американського детективу.

Вражає акробатика Р.Дзуринця, що грає головного героя, ветерана, що ледве повернувся з полону і ніяк не може вписатися у повоєнне життя. Сучасне українське мистецтво дає не так вже й багато яскравих позитивних героїв, “делать жизнь с кого”. Згода, що їх і в житті не дуже. Але тим більше вони потрібні не сцені. Оце один з них.

Доктор (С.Барабаш) уособлює усі ворожі головному герою сили. То ж він особливо багатоликий, набуває личин усіх соціальних прошарків, драматург не пошкодував нікого. Головний герой нагадує Атоса, коли той каже Міледі, мовляв, вас так багато, а я один-єдиний, проте все одно...  Герой Барабаша – типовий Фантомас з його неймовірною здатністю до перевтілень, мімікрії. Його телефонні розмови зі своїм начальником – хамелеонівська сатира.  

Медсестра (Д.Горшкова) собі на умі. В усіх сценах вона розривається між доком і Гансом-Йозефом – відповідно до приказки, де “серце прагнуло любові, а тіло рвалось до гріха”. Якщо у кішки дев’ять життів, то у всякої жінки мінімум дев’ять різних ролей і щомиті вона готова виконувати будь-яку з них:

И ты на всё готова –

На нежность и любовь,

На подлость и обман...

Найбільш специфічні ролі у двох санітарів (Д.Сньозик, М.Слов’янин), що більшість часу не показуються на очі глядачам, а крутять важезні декорації – дводільну ширму-трансформер (та власне і спектакль – суцільний трансформер; сценографія і костюми В.Степчук). Це справжні ренесансні “боги з машини”, “двоє із скриньки”, хоча пару разів і їм доводиться вискакувати з табакерки, аби втихомирювати головного героя. Але їхнє забезпечення номеру «мотоциклетні гонки по вертикалі” – це треба бачити.

Типово швейцарське поєднання німецької, французької й італійської стихій уособлюється в музиці, що звучить майже безперервно. Шлягери 30-50-х змінюють одне одного, нагадує трофейні фільми, що крутилися у нас по війні, в тому числі в Ужгороді. Окремим героєм сцени стає патефон з вініловою платівкою, на якій крутиться свічка – такий собі ностальгійний привіт старшим глядачам з їхньої юності чи дитинства.

За жанром це театр у театрі: у божевільні ставлять написану пацієнтом автобіографічну п’єсу. Грає він сам, док і медсестра. Реальна глядацька зала перетворюється на колектив одужуючих, яких зібрали для перегляду. Цю роль усі виконують ідеально, один в один.

Як заявив М.Носа, фінал дуже несподіваний. Як на нас, він ріднить виставу з чарівною народною казкою з її відшліфованою віками естетикою, але все одно з несподіваними вивертами.


Сергій Федака

Наші контакти:

т/ф. (03122) 3-60-14 – приймальна
тел. (03122) 3-71-87 – каса
тел. (03122) 3-42-52 – черговий

Адреса театру:

88018 м. Ужгород, вул. Л. Толстого, 12
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.