АФІША

  • Крок від любові

    03 грудня 2017р.
    початок о 18.00
    (60-80грн.)

  • Краще залишайся мертвим

    06 грудня 2017р.
    початок о 18.30

  • Дивовижна пташечка

    10 грудня 2017р.
    початок о 12.00
    (40 грн.)

  • Вільні метелики

    10 грудня 2017р.
    початок о 18.00
    (60-80 грн.)

Інтерв'ю заслуженого артиста України Степана Барабаша "Новинам Закарпаття"

СТЕПАН БАРАБАШСтепан Барабаш у Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі зіграв багато ролей і недавно отримав звання заслуженого артиста України. А яка роль театру в його житті? Виявляється, вирішальна. Бо навіть після кризи дев’яностих, коли був змушений покинути ці стіни, театр знову покликав його до себе.

ЯК СТЕПАНА БАРАБАША ВИКРЕСЛИЛИ ЗІ СТРАШНИХ СПИСКІВ

Степан Барабаш народився в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району, що на Львівщині. З дитинства пригадує, як приїжджали до них заньківчани. Ще будучи хлопчиною, він перейнявся грою акторів. На той момент вже активно займався в художній самодіяльності, згодом створив свою групу.

Після школи закінчив технічне училище — з відзнакою. Тобто міг стати слюсарем-складальником телеграфної апаратури. Але згодом була армія. То — серйозна структура, тут було особливо не до розіграшів. Якраз ішла війна в Афганістані. Степан теж потрапив у цей список, пройшов навіть дві комісії. Але в одному кабінеті окуліст йому сказав: «Хлопчику, куди тобі з таким зором?» І так Степана викреслили з тих страшних списків. У принципі, в армію його могли й не брати з таким зором. Він сам наполягав, що мусить служити. Там вперше почав всерйоз сприймати життя. Адже вбитих у Афганістані привозили спочатку в полк, а потім — до рідні.

КОЖЕН ІЗ ВІДОМИХ АКТОРІВ ВВАЖАВ ЗА ОБОВ’ЯЗОК ЩОСЬ ПОРАДИТИ ПОЧАТКІВЦЯМ

Із червоним дипломом Степан міг іти в будь-який технічний вуз без іспитів. Але дуже хотів стати артистом. Вступив у театральну студію при театрі ім. М.Заньковецької. Викладачами тут були провідні актори. Фахівці зі Львівського оперного вчили вокалу, із університету ім. Франка — викладали історію театру. За два роки студійці отримали знання, як за чотири в інституті. А ще їм безмежно поталанило — практику проходити просто на сцені. Комусь доводилося грати в масовках, комусь — в епізодах. Кожен із відомих акторів вважав за свій священний обов’язок щось порадити початківцям. Емоцій було багато! Степан Барабаш пригадує, з яким фанатизмом вони, наприклад, гримувалися.

Закінчив студію, тут же одружився. Згодом народжується дочка, він приїжджає в Ужгород на прослуховування. Чому сюди? Бо тут служив у армії. Ще тоді був у захваті від цього міста. Особливо навесні, прогулюючись. Ти весь такий — в парадній формі, а аромати просто обвалюються на тебе!

♦ Сцена з вистави «Турецька шаль»

Прослуховували Степана Барабаша ще в приміщенні теперішнього лялькового театру. Відбулося це 21 грудня 1986 року, а вийшов на роботу 10 січня 1987-го. Взяли на рік на випробувальний термін і вже залишили в штаті. Років дванадцять пропрацював. Щасливий, що були в його житті ці роки. Застав ще Геляса — це вже справді класика. А ще були Юрій Горуля, Василь Арендаш, Віктор Костюков, Марія Сочка, Андрій Вертелецький… Повернувся в театр Подлєгаєв. Було в кого вчитися. Ну, й багато теперішніх, як от Анатолій Філіппов. Або ж Стефан Мострянський, який звільнився, але звання заслуженого його все одного наздогнало.

В театральному житті бувало всяке. Якось їм сказали, що вони їдуть у в’язницю. Це незабутнє враження, коли тобі виписують перепустку, забирають речі. І настільки потужна енергетика в залі, що це і дивно, і тривожно. Сидять зеки, і така тиша — мертва! Всі тебе просто їдять очима. Мабуть, нечасто їм привозили всілякі вистави. Актори перемовлялися із ув’язненими, які допомагали переносити декорації. Питали їх, за що сидять? І ті ледь не хором відповідали — ні за що.


ДРУГ НАВМАННЯ ТКНУВ ПАЛЬЦЕМ у КАРТУ — І ПОЇХАЛИ В МУРМАНСЬК

У 90-х роках Степану Барабашу довелося піти з театру. Мізерні зарплати, зволікання з виплатами. А тут родина, дитина маленька, допомоги чекати нізвідки. А він відчував себе відповідальним за родину. Мусив, як багато інших у той час, піти в бізнес. І на будівництві працював, і на базарі, змінив кілька професій.

Навіть потрапив зо тричі в Мурманськ. Возив туди персики, виноград. Із приятелем вони зважилися на таку подорож. Зараз Степан Барабаш не пригадує, чи його друг просто навмання ткнув пальцем у карту, чи це була така геніальна думка. Просто вирішили, що в тому Мурманську з персиками напруга, і рвонули туди. Зараз він би вже тричі подумав, чи варто це робити, але тоді вистачило зухвалості. Все ж північне полярне коло — це вам не жарти. Та й ті кілька тонн продуктів треба було кілька разів перевантажувати. Але нічого, на ринку вони були дуже успішні. Там справді обожнювали персики. В черзі самі встановлювали ліміт: «Більше кілограма на руки не давати!»

До речі, Степан Васильович ходив у тамтешній театр, де головним режисером був закарпатець Фекета. Зустрів, звичайно, як сина рідного. А взагалі, це ж театр військового підпорядкування. І тому навіть начальник театру — капітан. Він виписав перепустку,тож закарпатці могли проїхатися по тих населених пунктах, де були військові бази. Навіть навідалися в якесь там місто Нікель, якого, мабуть, і на карті немає. Таке містечко дивне — човен, човен, човен, знову човен…

Степан Васильович не скидає з рахунків цих років. Це був своєрідний досвід. А потім настали часи бандитські. Будь-який бізнес не міг уникнути наїздів. Не оминуло це й Степана Барабаша. Якось із всього виплутався, хоч нервів ті роки пошарпали багато.

КОЛИ СЛУХАЄШ ПАРТНЕРА, ВІН НЕОДМІННО ВИВЕДЕ ТЕБЕ НА ПОТРІБНУ СТЕЖКУ

Але врешті-решт повернувся в театр. І вже через місяць було таке враження, що ніколи й не йшов звідси. Хоча в ці роки він часто забігав на каву, бачив весь репертуар своїх колег.

За виставу «Здрастуйте, я ваша тітонька!» взяв обласну премію ім. братів Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв. Хоча складно скатати, що це чоловіча роль, коли актор грає тітоньку. І ось недавно отримав звання заслуженого артиста України. Звичайно, приємно, якийсь підсумок після певного етапу. Проте й зараз Степан Барабаш вважає, що тут багато залежить від тих, хто поруч із тобою на сцені. Це лікоть, це підтримка, це очі. Часто доводилося грати поряд із такими акторами, як Олександра Копитіна, Тетяна Шершун, Євген Басараб. Бо ж буває — тебе несподівано вкидають у якусь виставу замість іншого актора. Ти можеш плутатися в репліках. А коли слухаєш партнера, він неодмінно виведе тебе на потрібну стежку.

Трохи знівелювалося в нас зараз звання заслужених, їх почали штампувати, продавати. Але це більше естрадників стосується. А в театрі такі звання дають зрідка.

Принаймні в закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі такого не відбувалося вже кілька років поспіль. Тож відповідальності додалося. Щоразу мусиш доводити, що ти вартий цього.

Ну і є таке популярне запитання, яке часто ставлять Степану Барабашу: «Що потрібно для того, щоб стати актором?». «Працювати!» — відповідає він. Адже дармівщини в його житті не було. Тому вважає: що зробиш своїми руками, головою, серцем — тільки те й зостається.

НОВА СЦЕНА, НОВА ІНТРИГА

А ще в театрі знову виринула тема відкриття нової сцени. Колись вона вже обговорювалася, але згодом ідея погасла. Надихнув на такий крок і новий твір, написаний нашим сучасником — французьким драматургом. П’єса називається «Спадкоємець» і створена три роки тому. Степан Васильович каже, що коли її прочитав, на кілька днів втратив сон і спокій. Настільки його зачепив цей твір. Розшифровувати подробиць не хоче. Бо ж 24 квітня відкриття нової сцени почнеться якраз прем’єрою цієї вистави. Виникають, звісно, проблеми з технічними моментами — світло, звук, кабелі, техніка безпеки, декорації… Але ж головне — результат.
Михайло Фіщенко виступає в ролі режисера. Вистава дуже тендітна, дуже камерна. Та й глядач буде поруч — всього за кілька кроків. Але це й захоплює, адже зазвичай на малу сцену йдуть підготовлені люди. Це не бізнесовий проект, на якому можна заробити, а творчий, акторський експеримент.

«Я ТЕБЕ КОХАЮ» МОЖНА ПРОМОВИТИ СЕНТИМЕНТАЛЬНО, А МОЖНА — КРИКОМ КРИЧАТИ

Звісно, коли виникає відчуття, що купаєшся в тексті, актори імпровізують, Хоча, знову ж таки, без фанатизму. Просто з таких витівок деколи виринає істина, яку так важко відшукати. Адже фразу «я тебе кохаю» можна промовити сентиментально, а можна — криком кричати. Чому дитину, коли вона вискочить на дорогу, мама відлупцює? Тому що боїться її втратити. Ось чому, каже Степан Барабаш, у театрі деколи доводиться йти від зворотного.

Актора заганяють в запропоновані обставини. І хтось на східці лізе, хтось на тлі розкішних декорацій грає. А хтось ставить одну табуретку на сцені і може приголомшити глядача. Але цю кухню і не треба глядачеві знати. Бо одного вистава пробиває на сльозу, другого — на сміх. А третій подзвонить комусь і скаже: «Знаєш, я тебе образив, прости мені, будь ласка».

Мар’яна НЕЙМЕТІ

 

 

Наші контакти:

т/ф. (03122) 3-60-14 – приймальна
тел. (03122) 3-71-87 – каса
тел. (03122) 3-42-52 – черговий

Адреса театру:

88018 м. Ужгород, вул. Л. Толстого, 12
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.