Афіша

У зв'язку з карантином усі вистави скасовано

Вокалістка муздрамтеатру Жанна Баранович про своє життя і творчість

Вона любить чорний колір, плаче під "Пливе кача" та мріє про просте жіноче щастя. Артистка Жанна Баранович із цього літа почала виступати разом із закарпатським міліцейським оркестром, а зараз готується до прем'єрної вистави у Закарпатському облмуздрамтеатрі.

Ми зустрілися зі співачкою-міліціянткою за лаштунками театру і поговорили про високе.

- Мені дуже подобається все, що пов'язано з музикою. Я цим живу. Якщо від мене це забрати, мабуть, і життя моє закінчиться. Тому, коли мене запросили виступати в закарпатському міліцейському оркестрі, я без вагань погодилася. Як зараз пам'ятаю свій перший виступ з оркестром у погонах. Це було 28 серпня. Для мене це не новинка, з оркестром я співаю у драмтеатрі, але з міліцейським оркестром - вперше. Поки що це виглядає так, що оркестр грає свої твори, а я під мінус виконую своє. Але ми працюємо над тим, щоб якісь твори виконувати разом. Але цієї п'ятниці не виступатиму. Маю поберегти голос для недільної вистави.

 


 

- Бо ж окрім того, що співаєте, Ви ще й граєте в театрі. Розкажіть до чого готуєтеся?

- Цієї неділі 8 листопада о 18-й годині у нас відбудеться прем'єра вистави Олександра Гавроша "В Парижі гарне літо". Це п'єса про життя відомого закарпатського художника Адальберта Ерделі. Я гратиму Лілет. Ерделі у першу чергу був чоловіком, поціновувачем жіночої статі. Жінки теж його любили, і я одна із тих жінок, яких він любив. До речі, ось сукня Лілет.

- Чи реально зараз артисту прожити на одну зарплату?

- Доводиться крутитися, тому що зі сцени прожити важко. У нас є невеличкий гурт "Закарпатське весілля". Ми з моїм напарником надаємо послуги з озвучування різних святкових заходів, корпоративів, днів народжень тощо.

Це, мабуть, той випадок, коли робота - свято. А чи відпочиваєте Ви між такими "святами"?

- Останні 5 - 6 років я майже не відпочиваю. ... На превеликий жаль. У горах не була дуже давно. В основному або на роботі, або вдома з трирічним сином Любомиром. У нього якраз такий період, коли він усе копіює. Він бере якусь річ (чи то ложку, чи пляшку від дезодоранту) і уявляє ніби то - мікрофон. "Мамо, дивися, - каже. - Я так співаю". Залізає на стіл і уявляє, що виступає на сцені. А коли побачив мене ще й у міліцейській формі, то його радощам не було меж. Пишається, що його мама ще й міліціонер. Я сподіваюся, що він піде в музику. Він чує музику, відчуває ритм.

Коли Ви виступаєте, про що думаєте у той час, і чи спостерігаєте за слухачами?

- Під час виступу я, в першу чергу, налаштовуюся на характер пісні. Налаштовує мелодика, темп, слова. І вже відповідно як артистка трошки граю свою роль. Коли виступаю на сцені театру, я не бачу глядачів. Сліпить світло прожектора, у залі темно. Але під час виступів з міліцейським оркестром на Театральній мені вдається розгледіти публіку. Когось навіть уже впізнаю. Мені подобається спостерігати за реакцією людей, і коли вже після виступу вони підходять, дякують, і навіть дарують квіти. Це дуже приємно. Було, що дівчинка підбігла з таким гарним букетом, і я не очікувала, а вона вручає мені його і говорить: "Дякуємо вам, ви дуже гарно співаєте". Я бачу, як люди пританцьовують, усміхаються. Я не чую зі сцени, про що вони розмовляють, але обличчя говорять за себе. Я розумію, що розмова позитивна. Для мене це найкращі подарунки: блиск в очах людей, їхні усмішки і оплески. Я вважаю, що як актриса, як співачка ти завжди маєш щось віддавати, щоб потім щось отримувати. Наскільки сильний твій посил до глядача, настільки потужною буде й віддача. Воно - як дзеркало, як ейфорія.

- Ви казали, що впізнаєте свого глядача. А чи впізнають вони Вас на вулиці? Чи не обтяжує популярність?

- На вулицях упізнають. Це не обтяжує, але бувають ситуації, що люди вітаються фамільярно, мовляв: "А, привіт!. Ти там співала, я тебе бачив. Як у тебе справи?". У таких випадках я відповідаю, що все добре.

- А як на справді? Чи все добре?

- Буває по-різному. Я дуже люблю своє місто, але інколи буває, що в силу нашого буденного життя, такого нелегкого, закрадаються думки, що поїхати б звідси. А потім думаєш: "Стоп! А що б я там робила?!". Ні, без свого міста я б ,напевне, не прожила. Я дуже люблю Ужгород і тішуся з того, що тут відбуваються різні культурно-масові заходи, що кожної п'ятниці місто пускається в танок під звуки міліцейського оркестру. І цим може насолоджуватися кожен безкоштовно, кожен, хто не полінується вийти по обіді на площу. Добре ще було б, якби нашу ініціативу підхопили інші колективи, інші оркестри.

- Які вони музиканти - в погонах?

- Музиканти в погонах, у першу чергу, дуже позитивні. Будь-які музиканти, будь-які люди пов'язані з мистецтвом, з музикою, є творчими. Кожна творча людина не може бути злобною, поганою, тому що мистецтво саме по собі вимагає хорошого, піднесеного настрою. В оркестрі багато чоловіків, які є справжніми офіцерами. Дуже веселі, жартівливі. Кожен концерт, виступ не проходить без того, щоб хтось когось не підколов.

- Пригадуєте якісь курйози, що траплялися під час роботи?

- Пам'ятаю, якось у Хорватії був кумедний випадок. Ми з нашим провідним актором Михайлом Фіщенком виступаємо із постановкою "Танго для тебе". Я, значить, граю Тусю, він грає Костю. У нас закінчується текст, і на ту фразу має виходити актор уже старшого покоління. Але кілька разів було, що він просто забуває вийти, і ми вже звикли до того. І от Михайло, мій напарник, тихенько каже мені: "Він не вийде". Ми, буває, на сцені перешіптуємося, щоб глядач не чув. І от від тих слів ми обоє почали заливатися сміхом, але глядач нічого не помітив. Зрештою, колеги знайшли прогульника, і все стало на свої місця.

- Важко сміятися, коли хочеться плакати?

- Так. Важко грати комедію, коли у твоєму житті зовсім не комічні речі відбуваються. Або навпаки. А ще важко, мабуть, від того, що коли граєш роль, часто відчуваєш, що щось недороблюєш, чогось не розумієш; коли роль не виходить, як ти хочеш. Коли ти вагаєшся і відчуваєш, що щось воно не так іде, як має бути, і ця внутрішня боротьба - найважча. Ну, але це пошук. І коли, зрештою, приходиш до того, чого прагнув - це перемога.

- У Вас зараз є така роль, з якою Ви "боретеся"?

- У мене є пісня, яку я дуже люблю, дуже хочу виконати, але поки що не можу - "Пливе кача". Скільки разів слухаю "Пливе кача", стільки разів плачу... Але думаю, колись приборкаю свої емоції і виконаю цю пісню на честь загиблих героїв, можливо, навіть у гурті із міліцейським оркестром.

- Про що Ви мрієте?

- Мрію зіграти в кіно, бо ж який актор не мріє грати в кіно. До того ж хочу спробувати себе у всіх ролях. Хочеться досягти успіху в своїй кар'єрі. А ще хочеться простого жіночого щастя. Бути щасливою, коханою, хочеться і розуміння від дітей.

- Чи будете ще виступати для ужгородців і гостей міста як солістка міліцейського оркестру?

- Якщо погода сприятиме - ще поспіваємо. А поки що, користуючись нагодою, запрошую всіх на прем'єру вистави, вшанувати пам'ять нашого земляка, нашого відомого художника Адальберта Ерделі. Вистава відбудеться цієї неділі 8 листопада о 18 .00. Буде цікаво і для загального розвитку корисно.

СЗГ УМВС України в Закарпатській області

 

 

 

Наші контакти:

т/ф. (0312) 61-60-11 – приймальна
тел.  (0312) 61-71-30 – каса
моб. (050) 432-05-57 – каса
тел.  (0312) 61-42-37 – черговий

Адреса театру:

88018 м. Ужгород, вул. Л. Толстого, 12
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

ГРАФІК ПРИЙОМУ ГРОМАДЯН